Сварkи, що починаються на ґрунті дрібних, побутових розбіжностей, в останній рік почали набирати у все більші оберти і після останньої такої сварки я зібрала речі і разом із однорічною дочкою переїхала до подруги. Чоловік, який зазвичай швидко остигає, і йде на примирення, цього разу “закусив удила”. Чи не прийшов, чи навіть не подзвонив, щоб помиритися. За два тижні, не дочекавшись чоловіка, я повернулася додому. Але не змогла відчинити двері своїми ключами. Чоловік змінив замки. Я зателефонувала йому. – У тебе будинку більше нема! – Почула я в телефонну трубку. Повернулась до подруги та почала пошук орендованого житла.
У процесі останнього сkандалу ми наговорили один одному стільки “ласкавих” слів, нагородили один одного такими епітетами, що важко навіть уявити наше подальше співіснування під одним дахом. І те, що чоловік поміняв замки – стало останньою точкою. На даний момент ми з дочкою винаймаємо квартиру. Я шкребу по засіках, щоб набрати на оnлату комунальних платежів. Зате мій чоловік, судячи з його записів на сторінці в соцмережі, радіє свободі, і потихеньку “підкочує” до наших спільних знайомих жіночої статі. Вітає зі святами та роздаровує букети. Віртуальні, звісно… Мені всі радять зробити все, щоб зберегти сім’ю.
Навіть якщо відкинути наші конфлікти з ним, останній рік ми з ним жили як сусіди. Він йшов, поки ми з дочкою ще спали, а приходив тоді, коли ми вже спали. Ні тобі спільного вживання їжі за спільним столом, ні будь-яких прогулянок чи розваг. Навіть до ладу не бачили один одного. І це сім’я? Це, незрозуміло, яке співіснування, мені пропонують зберегти? Боротися за нього? Заради кого? Дівчинка не бачить батька місяцями. А так, коли роз лучимося, вона матиме шанс зустрічатися з батьком хоча б раз на тиждень. І при цьому не буде свідком наших скандалів. Але я не поспішаю до суду. Мені потрібен час, щоб самій розібратися, чи хочу розлучення чи ні. Можливо, згодом ми спробуємо почати все з чистого аркуша.