– І яка ти мати, коли кидаєш сина на мене, Катю? Я не розумію, як тобі таке на думку спало? Ти розумієш, що йдеться не про рослину, не про тварину… ти хочеш, щоб я забрав твого сина до себе. – Міш, я все розумію, але зрозумій, мені нема до кого більше звернутися. Катерина спробувала витерти сльо зу так, щоби офіціанти та інші відвідувачі ресторану цього не побачили. – Коли я вперше побачила Кирюшу, маленького, зморщеного, але такого по-ангельськи чистого і красивого, всі думки про відмову геть-чисто забули. Я не хотіла навіть думати про те, щоб здати сина до дитбудинkу. Він на це не заслуговував… ніхто цього не заслуговує. Мій тато доnомагав нам фі нансово.
Нещодавно його не стало, але ми ще мали деякі заощадження. Рідний отець Кирила навіть не знає про його існування… і не треба. Ти моя єдина рідна людина, крім тебе в мене нікого нема. Ти не можеш покинути нас, адже хво роба прогресує з кожним днем, і відлік йде не щодня, а щогодини. Мені потрібна впевненість, що мій син не потрапить до дитбудинkу. Михайло кілька секунд мовчки дивився на подругу дитинства. – Коли ти дізналася про це? – 3 роки тому. Тоді Кирила ще не було… Власне, через це я спочатку думала здати його до дитбудинkу… – Катя, ти ж розумієш, такі рішення самотужки не ухвалюють. Мені треба обговорити це із дружиною. – Ти найдобріша людина з усіх, кого я знаю, Міш. Не дай синові потрапити до дитбудинkу. Я маю знайому, яка працює в органах.
Вона доnоможе нам оформити всі документи без метушні, швидkо. Тільки не кидай Кірюшу… прошу. Через день Михайло прийшов у гості до Каті. У її будинку ніби зупинився час. Наче навіть стіни чекали на відповідь Миші. – Я сам із дитбудинkу. Я знаю, яке там життя, знаю те почуття непотрібності, почуття самотності у віці, коли ти навіть не знаєш, що означає це слово самотність. Катя, будь впевнена, я не дам твоєму синові відчути це. Ми заберемо Кірюшу до нас, він ніколи не відчує різницю між собою та нашою донькою. Я даю тобі слово. Незабаром Мишко з дружиною приїхали за їхнім новим сином. Навіть описувати цю сцену не потрібно, як Катя складала маленькі валізки сина у багажник. Катерина пішла із життя у віці 24 років. Вона пішла зі спокійною душею, адже з дитинства знала Михайла, але й подумати не могла, що він сам був з дитбудинку. Михайло завжди і на всіх етапах життя був старшим братом Каті, у якої нікого, крім батька, на світі не було.