Ірина Петрівна була моїм викладачем хімії в школі. А потім батьки так само віддали мене у не займатися, щоб подужати вступні іспити в ме дичний університет. Скажу відразу, що в той момент я не дуже розуміла, що хочу від цього життя, тому сліпо підкорилася батьківської волі. З Іриною Петрівною ми стали дуже близькі, як наставник вона покладала на мене великі надії, бо предмет складний, але за фактом давався мені легко, як і майже всі предмети в школі. Граніт науки ніколи, власне кажучи, не був гранітом для мене.
Це я без хвастощів кажу. Саме тому батьки вирішили, що раз вже я така здатна, то повинна реалізувати їх нездійснені мрії і стати ліkарем. На подібних тестах я отримувала дуже високі бали. Ірина Петрівна була дуже рада, адже успіхи її учнів – це в першу чергу плюс до її особовій справі, потім ця інформація поширитися, і у неї з’явиться більше учнів. Але безпосередньо перед іспитом до мене якось дійшло, що я не на своєму місці. Це було як божественне осяяння, що професію треба вибирати таку, щоб тобі дійсно подобалося, інакше успішний не будеш. А мені з дитинства дуже подобалося співати. Я навіть музичну школу закінчила, але батьки постійно мені кажи:
“Оля, це просто хобі, не варто до цього ставитися серйозно. Професію треба вибирати прибуткову і перспективну.” Але коли до мене дійшла ця думка, слова оточуючих втратили будь-яку цін ність. Я вирішила чинити так, як велить серце. Але щоб розповісти про все Ірині Петрівні, знадобилося набратися сміливості. Вона подивилася на мене поверх своїх окулярів і процідила: – Ти молода і дурна, потім обов’язково пошkодуєш. На цьому все не закінчилося, мене кілька тижнів діставали все вимогою вступити в мед. Основним аргументом було те, що я це можу. А я намагалася пояснити: – Так, можу, але не хочу. Я баrато чого можу, але я ж все це не роблю. Мене ніхто не слухав, а я все одно вчинила так, як хотіла. Пошkодувала я? Ні, зараз я досить успішний викладач з вокалу, свою роботу обожнюю. Батьки зрозуміли, що я тоді вчинила правильно.