Ми з чоловіком зібралися у відпустку до моря. Вже кілька років ми в компанії своїх друзів, на своїх машинах їдемо до моря. Дикунами. Вибираємо собі ділянку узбережжя, ставимо намети. Вдень хлюпаємось у морі, засмагаємо, займаємося господарськими справами. А з настанням темряви співаємо пісні під гітару біля багаття, запиваючи склянкою сухого. Краса! Цього року з нами нав’язалася золовка, Тома. Разом зі своїм сином Тарасом, двох із половиною років. Насіли на нас удвох зі свекрухою – візьміть із собою та візьміть.
На своє лихо ми дали себе умовити. Забігаючи вперед, скажу – nроблеми нам доставив не Тарас, а Тома Проб леми почалися вже в дорозі. Тома вимагала зупинитися через кожну годину шляху. Чи бачите, у неї все затекло, і їй треба розім’ятися. Тому до місця ми доїхали лише тоді, коли друзі вже повністю облаштувалися і навіть встигли скупатися. Гаразд. Приїхали. Тут почалася друга частина марлезонського балету. Золовка закотила істерику на тему: “Я тут не житиму!”. – Чому? Ми ж попереджали, що їдемо “дикунами”! – Я думала, що “дикунами” означає, що житло шукатимемо самі, а не через посередників номер у готелі зніматимемо.
– А спальники та намети ми навіщо тягли з собою по-твоєму?! – прогарчав мій чоловік. – Я думала ви у похід зібралися. Довелося винаймати їй кімнату. Потім братові доводилося їхати за сестрою, привозити до нас, а ввечері відвозити назад. І не тільки: возити її в кафе та на ринок; Наглядати за дитиною, поки Тома відпочиває від “праведної роботи”. До речі, дитину доглядали всі ми. При цьому Тарас анітрохи не комплексував, був слухняний, бігав, хлюпався в морі, їв усе, не пеербираючи, і спокійно спав у наметі вдень. На відміну від своєї матусі. Наступного року Тому з собою ми однозначно не візьмемо. А от племінника, якщо батьки попросять, може й прихопимо. Своя людина.