Чому Андрій покликав мене заміж? Чому я вийшла заміж за нього? Тому що нас була любов? Не знаю. Сьогодні, через десять років, я не можу впевнено відповісти на це питання. Можливо щось і було. А може ми бачили те, що хотіли бачити. Коли ти молодий, і кров стрімко тече по жилах, багато бачиться в іншому кольорі. Потім у нас наро дився син, і ми обидва всю свою любов перевели на нього. Але день за днем ми з Андрієм віддалялися один від одного. Ні. Ми не сва рилися, не сkандалили, не пред’являли один одному претензій. Жили за інерцією.
З боку – дружна, любляча один одного сім’я. А зсередини двоє дорослих, яких утримує разом лише любов до сина. І взаємна повага. Немає любові, не пристрасті, немає емоцій. Космічна порожнеча. Роз лучатися ми не планували, ніколи про це не говорили. Але кожен з нас усвідомлював неминучість розставання. Два місяці тому в наш відділ прийшов новий співробітник. Спершу ми з ним спілкувалися по роботі, потім і після роботи. У мене прокинулися почуття до нього, у нього – до мене. Я буквально танула від його випадкових і невиnадкових дотиків. Ніколи, досі, я не відчувала такого.
Траплялися моменти, коли ми з ним майже перетинали межу дозволеного. Але мій мозок не міг і не хотів зрад жувати Андрію. Чоловік помітив зміну моєї поведінки. – Наташ, ти змінилася. З тобою щось трапляється? – співчутливо спитав Андрій. Я зам’ялася, потім вирішила розповісти йому правду. – Андрюш, я, здається, заkохалася. Ти не думай, я тобі не зрад жувала! Фізично. Але в душі… Мені здається, я не стримаюся. – Він тобі відповідає взаємністю? – Так. Андрій замовк, пішов у себе. – Я не думаю, що хочу заважати тобі. Роз лучення? – сказав він. – Так. Роз лучення неминуче, – відповіла я. Тепер я відчуваю, як це жити по-справжньому.